СТОЛIТТЯ XIX: ВIД РУСI ДО УКРАÏНИ orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15887


Якщо iнтелектуальнi моди XVIII столiття з його iдеологiєю Просвiтництва часом грали на користь росiйським монархам, надихаючи ïх на побудову регулярноï, адмiнiстративно унiфiкованоï держави зi скасованими регiональними вiдмiнностями (наприклад, губернiï замiсть козацьких полкiв), то вiк XIX почав псувати ïм життя поширенням нацiоналiзму2 та лiберально- демократичних iдей. Через Харкiвський унiверситет (заснований 1805 р.) з його нiмецькими викладачами на землi Слобiдськоï Украïни та Малоросiï приходять iдеï романтичного нацiоналiзму, створенi нiмецьким фiлософом Гердером. Студенти й викладачi дослiджують фольклор традицiï, пiснi, побут. За тридцять рокiв бурхливий розвиток iсторичних дослiджень, етнографiï та мовознавства приводить до усвiдомлення того, що вiд Карпат до Дону проживає один селянський народ iз виразною окремiшнiстю мови й культури, вiдрiзняючись i вiд полякiв, i вiд великоросiв. На Слобiдськiй Украïнi та Надднiпрянщинi у народнiй свiдомостi та уявленнях вiд XVIXVII столiть побутувала регiональна назва для своєï землi Украïна. У згаданих нами вiтаннях могилянських студентiв до Хмельницького Украïна як позначення рiдноï землi посiдала таке ж мiсце, як i книжне слово Росiя: тепер Украïна чиста… У фольклорi романтичнi й переважно молодi дослiдники з XIX ст. не почули офiцiйноï назви Малоросiя. Знаючи походження i спосiб уживання цього слова, ми навряд чи здивуємося цьому факту. Книжний термiн був чужим (а скорiш i просто невiдомим) свiдомостi украïнського селянства.
Нацiоналiзм спосiб бачення свiту через призму iнтересiв нацiï (етнiчноï або громадянськоï). Етнiчна нацiя люднiсть спiльного етнiчного (кровного) походження, зi спiльною мовою та культурою. Громадянська нацiя спiльнота громадян держави, незалежно вiд етнiчного походження. Нацiоналiзм в науцi нейтральне поняття; за конкрєтно- iсторичних обставин вiн може бути дуже рiзним за своïми проявами: лiберально-демократичним, консервативним, тоталiтарним, ксенофобним (шовiнiстичним), помiркованим та екстремiстським, державною iдеологiєю i рухом опору дискримiнованоï групи.
Украïна в уявленнi мiсцевих жителiв i сусiдiв вiд XVI столiття означала краïна козакiв. До козацько-польських вiйн Украïна перебувала на пониззi Днiпра. Пiсля Хмельниччини вона розтеклася на всю Надднiпрянщину. Козак же в уявленнях селянства, його iсторичнiй пам'ятi, легендах i традицiях домiнував, будучи взiрцем, як би ми сьогоднi сказали, нацiональноï вдачi. Народна пам'ять, фольклорна iсторiя не здатна тримати в собi всю реальну iсторiю краю й народу вiд найдавнiших часiв. XVIXVII столiття дали населенню Надднiпрянщини такий обсяг масштабних, життєво важливих i значущих подiй (сама Руïна чого варта), що навiть якщо на той момент i побутували якiсь перекази давньоруськоï доби, то свiжiшi враження ïх явно вивели з обiгу. Романтичнi росiйськi подорожнi, натхненi популярною Iсторiєю держави Росiйськоï Карамзiна, на початку XIX столiття мандрували до Малоросiï, щоби побачити руïни князiвських палацiв та, можливо, почути билини, але вже навiть руïн i не побачили, а мiсцевi мужики спiвали лише про козакiв i ляхiв. Печенiгiв уже нiхто не пам'ятає… З того часу молодий украïнський нацiональний рух цiлком пiддався козаччинi, бо використання для нацiонального окреслення саме Русi потребувало глибших знань i мертвих лiтописних джерел. Як рух демократичний, украïнський нацiоналiзм мав уживати щодо селянства зрозумiлi звертання. Козаки ж, потенцiйно волелюбнi й незалежнi, були живi й фактично жили довкола. Тому перша украïнська таємна органiзацiя Братство святих Кирила i Мефодiя (1845) зафiксувала у своïх документах таке поняття, як украïнський народ. З того часу малоросiйство стало означенням форми провiнцiйноï несвiдомостi, невiгластва та конформiзму украïнцiв.
Iншим, не менш (якщо не бiльш) важливим чинником вiдмови вiд руськостi стало те, що не можна представнику широких мас швидко й зрозумiло викласти всю ту iсторiю Русi й руськостi, яку я виклав шановному читачевi на попереднiх сторiнках, з усiма цими тлумаченнями, перекладами, використанням у тому столiттi або в iншому, там або тут. Якщо вважати цi пояснення необхiдними, щоб уторопати, чому ми нє русскiє (хоча ми цiлком легiтимнi руськi й русини, а Русь у нас пiд ногами), то зрозумiло, чому украïнський рух, який потенцiйно мав бути демократичним i масовим, став саме украïнським, а не руським. Коли на руськiсть одночасно претендують i величезна iмперiя, i купка надднiпрянськоï опозицiйноï iнтелiгенцiï держави, у якiй немає свободи слова, то результат буде вiдомий заздалегiдь плутанина й безвихiдь. Тому представники цiєï ж надднiпрянськоï iнтелiгенцiï здiйснили справдi доленосний крок: вони вiдмовилися вiд брендовоï назви й замiсть вiдновлення правдивоï Русi почали створювати нову Украïну.
Звiсно, що iсторiя колись гiдно, можливо, скептично, оцiнить ïхнi зусилля, але є один украй упертий факт: пiсля невдалих спроб 19171921 й 1941 рокiв, через сто п'ятдесят рокiв пiсля цього (можливо, тодi й не дуже вiдчутного) вибору назви, новоутворена 1991 року держава зi столицею в княжому Києвi почала все одно називатися Украïна. Навiть пiсля нищiвноï поразки, завданоï Украïнськiй Народнiй Республiцi росiйськими бiльшовиками, останнiм довелося змиритися з iснуванням саме Украïнськоï, а не Малоросiйськоï РСР. Упродовж усiх рокiв радянськоï влади уявлення про Украïну протрималося, ця традицiя й вiра не зникли попри всi страти, репресiï, знущання й злиднi.
Були, щоправда, спроби виявити прийшлiсть украïнцiв у Надднiпрянщинi (теорiя Погодiна, 1850-тi роки), але, по-перше, досi не виявлено слiдiв ïхньоï мiграцiï з Карпат i Волинi на мiсце великоросiв, якi начебто залишили Киïв пiсля мон гольськоï навали, рушивши на пiвнiчний схiд; по-друге, визнання цiєï теорiï зробило б украïнцiв вiдверто чу- жерiдними для надiйного спiвжиття з великоросами в однiй державi. Було простiше нагадувати про спiльне руське корiння, яке визначало наявне об- щежитiє .
Працi Михайла Грушевського протягали надiйну ниточку iсторичноï наступностi украïнцiв вiд давнини до сьогоднiЯк не дивно, змiна назви наприкiнцi XIX столiття була пiдтримана й пiдавстрiй- ськими галичанами. Галицьких русинiв у свiй час явно не встигли покозачити. Назва Украïна не була для них рiдною. Вони вже щонайменше п'ятсот рокiв були русинами, а в австрiйських документах фiгурували як руте- нiше, а не руссiше. Явно не росiяни. У титулатурi австрiйських iмператорiв ïхня земля звалася Королiвство Галiцiï та Лодомерiï. Тобто пряма спадковiсть не вiд Московськоï Русi, а вiд Галицько-Волинськоï держави (невже згадалися колишнi зазiхання Данила Галицького на Австрiю?) Очевидно, тут усе одно подiяла друга згадана нами причина переназивання подiбнiсть назви з русскiмi, але додався ще конфесiйний чинник. Русинiв представляли лише двi соцiальнi верстви селяни й греко-ка- толицькi священики (поляки говорили: хлопи i попи). Iз них освiченими й хоч якось впливовими були лише другi. Дискримiнованi мiсцевою польською шляхетською елiтою, священики прагнули якоïсь компенсацiï. Греко-като- лицький клiр послуговується тими ж богослужебними книгами, що й православнi iз церковнослов'янською мовою. Остання є одним iз джерел формування сучасноï росiйськоï мови, набагато iнтенсивнiше використаним, анiж у процесi формування й стандартизацiï сучасноï украïнськоï.
Православна (i тому церковнослов'янська) Росiя видавалася частинi галицьких священикiв могутнiм потенцiйним захисником, якщо припустити, що русини це частина росiйського народу, яка через iсторичнi обставини опинилася за кордоном. Ïх навiть не зупиняла заборона, якiй була пiддана унiатська церква в Росiйськiй iмперiï (можливо, ïм здавалося, що згодом унiя з Римом може бути замiнена унiєю з Москвою…) Вони вважали, що вживана ними мертва церковнослов'янська мова це майже лiтературна росiйська. Страхiтливу сумiш, яку вони вважали росiйською мовою, iншi земляки справедливо називали язичiєм, а рух москвофiльством, яке часом бувало ще й рублєфiльством (Росiя трохи фiнансувала цю течiю). Утiм, наведу для наочностi декiлька фраз мовою тогочасноï галицькоï елiти з випадково вiдкритоï сторiнки протоколiв засiдань Головноï Руськоï Ради (1849):
Возвано, аби ся сложили рахунки з вьiдатков на оурочис- тость 3/15 мая.
Рада оухвалила для председателей рад дати зробити крес- тики сребни.
Була мова о гунках для стрелцев руских, що не можна достати темночервонявого сукна, и для того оуряджено знаходя-
щеся ту во Львове сукно сивавое на той час оужити, аж тамто сукно выробится.
Згодом, звiсно, з'явилися й досконалiшi зразки, проте цей фрагмент доволi промовистий у тому сенсi, що, мабуть, учасникам зборiв було б простiше просто перейти на народну украïнську говiрку. Онародненням лiтературноï й публiчноï мови зайнялися представники молодшоï генерацiï галицькоï iнтелiгенцiï 18801890-х рокiв; цi представники вже були носiями цiлком мирських соцiалiстичних iдей народовцями. Вони перебували в тiсних контактах iз надднiпрянцями, якi пiсля заборон украïнськоï мови (чи малоросiйского нарєчiя) в Росiï активно посунулися до Австро-Угорщини з ïï лi- беральнiшим законодавством i можливiстю друкувати книжки украïнською. Народовцi активно скористалися можливостями австрiйського режиму й на початку XX столiття здобули пiдтримку селянства, яке розумiло нормальну живу мову (для цiєï мови не iснувало росiйсько-австрiйського кордону), котру ïхнi вчителi в процесi просвiтництва перейменували з руськоï в украïнську.
На межi столiть iмпортований з Києва до Львова вихованець професора- украïнофiла i хлопомана Володимира Антоновича iсторик Михайло Грушевський надав украïнському руховi академiчноï респектабельностi. Через сто рокiв пiсля створення першопочатку сучасноï украïнськоï лiтературноï мови Енеïди Iвана Котляревського Грушевський випустив перший том фундаментальноï Iсторiï Украïни-Руси. Вiн був фахiвцем саме з iсторiï Давньоï Русi, i присвячений ïï початкам перший том працi, що врештi зайняла тридцять п'ять рокiв авторських зусиль, протягав надiйну ниточку iсторичноï спадковостi вiд сивоï давнини до сьогодення.
Iз Русi виростала Украïна. Сумну для свiдомих украïнцiв мандрiвку стародавнього iменi народу вiд Києва до Москви Грушевський назвав просто й вiдверто: Украдене iм'я. Але iсторичнi детективи в поточнiй полiтицi малоефективнi: буває, що винних шукати надто пiзно. Тому якщо не Росiя то вже Украïна. 11914 року тисячi галичан вступали до лав Легiону Украïнських сiчових стрiльцiв, хоча нiколи не було сiчей у Галичинi.
Свiтова вiйна й недовге буття Захiдноукраïнськоï Народноï Республiки остаточно поховали москвофiльський рух у Галичинi, а русини стали украïнцями. Вибiр, за який заплачено людськими життями, робить неактуальними вправи у жанрi а чи варто було? Але загибель багатьох сiчових стрiльцiв за Украïну аж нiяк не знецiнює пiвтисячолiтнього русинства галичан. В Украïни багато облич, i вона не може (i не повинна) вiдкидати своє спадкове…
Щодо сучасноï Росiï (також спадкоємицi Русi), то ïй у дечому простiше, а в дечому навпаки. Простiше тому, що протягом двохсот рокiв ïï академiчна наука й система iсторичноï освiти не задавалися питанням, чому Росiя так називається (а не Русь). У народу завжди була повна яснiсть i жодних сумнiвiв у тотожностi цих понять. Цi дивакуватi питання поставила нинiшня неприродна для Росiï ситуацiя ïï кордони не охоплюють усього терену Давньоï Русi (у найширшому ïï розумiннi). I тому пояснення, звiдки взялися на Русi тi ж украïнцi, логiчно призведе до питання: а що в дiйсностi пов'язує Русь i Росiю?
За радянських часiв рятувала теорiя давньоруськоï народностi спiльноï колиски росiян, украïнцiв i бiлорусiв, але тепер вона у вiдвертому розвалi з рiзних наукових i позанаукових причин. Щоправда, досi росiйськi пiдручники цю народнiсть згадують, але жоден не здатен дати чiтке визначення, що ж це таке було… Тому простiше зробити це питання фiгурою замовчування, адже iнакше покриється пилом образ минулого, звичний для багатьох генерацiй росiян. Поки не всамостiйнилися украïнцi, було дуже легко перекладати згадки про русинiв у лiтописах як про русских, тепер, звiсно, можна триматися того ж погляду, але… Усе-таки русин залишилося лише нашим словом.

СТОЛIТТЯ XIX: ВIД РУСI ДО УКРАÏНИ orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15887